"Чорнобиль-рана не загоєна" - година пам'яті

 

      26 квітня 1986  рік.  Цей день в історії українського народу  став знаком  лиха... Аварія на Чорнобильській атомній станції щорічно нагадує нам про те, що люди іще не засвоїли ту могутню енергію, яку самі ж викликали  в житті.

       Гуде екологічний дзвін. Тривогою і болем наповнені його звуки. Боляче за нашу землю, яку поливають смертоносні кислотні дощі, за отруєними хімічними відходами ріки, за загиблий Арал, за небо з озоновими дірами, за вирубані ліси… Тривогою за майбутнє наших дітей і внуків. Гуде і стогне дзвін! І самі гіркі ноти звучать в  його  гудінню голоси Чорнобиля, катастрофи, яка сколихнула весь світ, заставила  здригнутися людство, пам'ять про яке незагоєною раною залишилася в душі народу.    

   Довгі роки мирний атом пре підносили , як верхівку надійної безпеки, екологічної чистоти і технічного оснащення.

      Будівництво і запуск кожного нового блоку атомної електростанції зустрічались  у роки брежнєвських « будівництв минулого століття» оваціями аплодисментів. Безграмотне розміщення ядерно-енергетичних об’єктів  поблизу великих міст, у витоках річок, на елітних чорноземах, поблизу активних тектонічних розломів, ні в кого не викликали найменшого сумніву.

 

     Чорнобильська атомна станція розташована на сході великого регіону, назва якого - Полісся. Енергоблоки станції знаходяться на березі річки Прип’ять яка впадає у Дніпро. В день аварії у тридцяти кілометровій зоні проживало біля 110 тисяч людей, із яких половина атомних енергетиків Прип’яті  і 13 тисяч у районному центрі Чорнобиль.

      Чорнобиль. Невелике, миле, провінційне українське  містечко, яке потопає у зелені,  все у вишневому  і яблуневому цвіті. Літом полюбляти відпочивати тут кияни, і відпочивальники колишнього радянського союзу.

     У дерев’яних  будиночках готували на зиму соління і повидло, збирали гриби, які було достатньо у тутешніх лісах, засмагали на сліпучо чистих берегах Київського моря, ловили рибу.

    І здавалося, що дивовижно гармонійно і нерозривно прижилися тут краса поліської природи і сховані у бетон 4 блоки атомної електростанції, які знаходяться неподалік півночі від Чорнобиля.

    Хто б зміг подумати за день до катастрофи, що нависла над цією квітучою землею ядерна смерть? Що насунеться біда на Україну і Білорусію, яка заставить здригнутися увесь цивілізований світ?

     Ось, що сказав американський бізнесмен А. Хамер: « Я тільки що повернувся із Чорнобиля. Це призвело на мене таке потрясіння, що мені важко розмовляти. Я бачив ціле місто  п’ять тисяч населення – і жодної людини. Все спустошено… я б хотів, щоб кожна людина побувала тут, щоб побачила те, що я побачив. Тоді ніхто б не говорив про ядерну зброю. Тоді би всі взнали, що це самогубство цілого світу, і зрозуміли б , що ми повинні знищити ядерну зброю».

     Для всіх причетних до трагедії  Чорнобиля, час розділився на дві частини: до 26  квітня 1986 року і після.

     Із розповіді очевидиці  Анелії  Перковської «Це дуже нагадало війну. І в на до цих пір залишилося роздвоєння : до війни і після війни».

        І як грім серед ясного неба звалився на нас Чорнобиль, тому що суспільство було за гіпнотизоване  «ядерними» академіками? Чорнобильська трагедія оголила болючі запитання , які давно уже існували в нашому суспільстві, щільно ховалися за пустими гаслами і реченнями в роки адміністративно-командної системи.

        Шість портретів у чорних рамках, шестеро гарних молодих хлопців дивляться на нас зі стіни пожежної частини Чорнобиля, і здається, що їх погляди скорботні, що застигла в них і гіркота, і німе запитання: як могло таке трапитися? В теперішній час нам це здається. А в ту квітневу ніч, у хаосі і тривозі пожежі не було в їхніх поглядах скорботи і вини. Їм було не до цього.      

        Вони працювали, вони спасали атомну станцію, спасали Прип’ять і Чорнобиль, Київ, і всіх нас.

        Хто вони, ці хлопці, які відійшли у безсмертя, подарувавши нам життя? герої Радянського Союзу, лейтенанти : Володимир Правик і Віктор Кібенок, сержанти Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Микола Титанюк, Володимир Тищура.

      А ось, що розповів капітан Микола Акімов, який теж приймав участь у ліквідації аварії: «Не буду брехати: коли дозиметри почали відлік, появився страх. Але тим не менш ніхто із солдатів, які знаходилися на станції, не подав ознак страху, всі виконували це завдання мужньо, з високою професійною майстерністю. Боягузів серед нас не було».

      Евакуація… це правда , що проведена вона була організовано і чітко. Це правда,  що мужність і стійкість проявила більшість евакуйованих? Все це так.

     Потрібні були сутки , щоб прийняти само собою рішення про евакуацію із Прип’яті. Евакуація Чорнобиля і сіл району була відтягнута іще більше на довгий строк – 8 днів. До 2 травня ніхто із вищого керівництва не був на місці аварії. Чому ж люди, які були при владі, з великими привілеями , і ще більшою моральною відповідальністю, звикли у ювілейні дні бути на виду, - чому ж вони не змогли розділити зі своїм народом його горе і біду, чому для них декілька кілометрів які відділяють Київ від Чорнобиля? Звідки така моральна черствість по відношенню до своїх земляків?»

     Прип’ятські лікарі, керівники медичної санітарної частини, знали про важку радіаційну обстановку, але не вимовили жодного слова, вичікували вказівок  зверху. Вони боялися втратити свою вигідну посаду «заглушили в їх душах вірність клятві Гіппократа - клятві, яка для лікарів є моральним законом».

      А в той же час люди з різних куточків країн світу, для яких мірило вчинків є суспільна мораль, совість, поспішали простягнути руку допомоги.    28 червня 1986 року в Бориспільському аеропорті під Києвом приземлився  білий «Боїнг – 727» з Армандом Хаммером. Тим самим американським бізнесменом, який в роки революції і нової економічної політики допомагав розвиватися молодій Радянській республіці, який зустрічався з Леніним, і до цих пір залишається товаришем нашої країни. Разом з Хаммером прилетів Роберт Гейл, відомий американський спеціаліст в галузі пересадки кісткового мозку, професор Каліфорнійського університету, керівник клініки Секретар Міжнародної організації з пересадки кісткового мозку.

    В інтерв’ю з професором Гейлом прозвучало запитання; « Яким почуттям ви керувалися, коли вирішили поїхати у радянський Союз?» На що була дана відповідь «Перш за все я лікар, я знаю можливості наслідків такої аварії. Тому, я вирішив запропонувати свою допомогу. Мене , як представника медичної професії, політичні розбіжності не стосуються. Наш обов’язок –рятувати людей, допомагати їм». Що це , як не як урок милосердя, професійна гідність?

       В ті дні, коли продовжувались роботи по ліквідації наслідків аварії, коли тисячі людей не жаліючи свого здоров’я, ні сил, з’явилося антигуманне зловісне розпорядження Третього головного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР від 27 червня 1986 року, уривки якого наводить у статті «В зоні  особливого жорстокого обману» народний депутат СРСР  А.Ярошинська:

«…4. Засекретити відомості про аварію…,

      8.  Засекретити відомості про результати лікування…,

      9. Засекретити відомості про ступінь радіоактивного враження персоналу    Який брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Начальник третього головного управління Міністерства здоров’я СРСР Шульженко».

     А високі посадовці з перших днів після аварії брехали суспільству, занижували ступінь радіації біля станції, сумарний викид радіонуклідів з реактора був незначний, а на справді із гирла реактора було викинуто біля 1020 тон пального. На прес-конференції у Москві високі чиновники занизили.

      Рівень радіації у районі  аварійного блоку на 6 порядків, тобто  у мільйон (!) разів.      Наслідки цієї брехні – знайшли своє відображення    аварії у прилеглих районах України і Білорусії, мешканці яких залишилися в зоні протягом 4 років піддавалися і все ще піддаються смертельній небезпеці.

        Виступаючи на другому з’їзді народних депутатів СРСР Ю.Щербак показав присутнім в залі засідань і мільйонам телеглядачів фотографії   лошака-мутанта з вісьма ногами-страшного «урода» Чорнобильської аварії у Житомирській області.
     Ось ціна нехлюйства, чиновників, їх моральної нечистоплотності!

 Ми довічно будемо вдячні усім тим, хто, ризикуючи свої здоров'ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю. Про Чорну-біль написано чимало статей, віршів, п'єс, окремих книг, проведено радіо і телепередач, які висвітлюють всенародне лихо.

                    

   Пропонуємо вашій увазі художню літературу, яка є в нашій бібліотеці про Чорнобильську трагедію:

  Андржеєвський  Анатолій. Чорнобильський пес Аксель /Анатолій Андржеєвський. - К. : Гамазин, 2019. - 92 с.

   Вірина Л.  Тієї вогняної ночі : Чорнобильська оповідь/Лідія Вірина. – К.:Видавництво ЦК ЛКСМУ, 1989. – 192 с.:іл.

  Гуцало Є. Діти Чорнобиля  /Євген Гуцало. – К.:Соняшник, 1995. – 104 с.

      Даєн Л.  Чорнобиль – трава гірка [Текст] : Документальна повість/Леонід Даєн. – К. : Веселка, 1988. – 176 с., іл.

    Щербак Ю.   Чернобиль:Документальна повість /Юрий Щербак. – К . : Дніпро, 1989. – 223  с.

                      

підготувала Бронтерюк М.В.