Не сьогодні й не учора то було, а дуже й дуже давно. Може. тисяча і більше років тому. Тоді ще самої Говерли не було. була лиш Чорногора, де й жив собі легінь із лицем ясним. як сонце. Високий. мав гнучкий стан, як буковий прут, за що його так і прозвали-Прут. Одного літа косив цей легінь траву на широкій зеленій полонині Рахівській. І так захопився роботою, що й не отямився, як його застала темна ніч. Був той хлопець не з боязких-постелив собі кептарик під смерекою і заліг спати.
Раз у ночі як загриміло, але так, що аж вуха закладало. Далі й дерева, і кам"яні колоди, і вода, і навіть птахи-усе заколисалося. Шовкові косиці дзвонити стали-ударялися в кам"яні скелі. Тоді нагле настала мертва тиша, але й темінь. Щось булькнуло у воді. Тієї ж секунди все навколо засвітилося мінливим, перелевним світлом. З того світла й випливли
красно-прекрасні дівчини. Були то три рідні сестриці, доньки одного
не дуже доброго царя, Думеном він звався.
Особливо впадала в око наймолодша
царівна-красн, як Шовкова косиця, струнка, як смерічка. Розквітала першою
молодістю, як цвіт яблуні в саду. Стояла вона і сумно дивилася на Прута. Якось дуже сумно, але й дуже мило.
Дивилася й мовчала. Інші дві її сестри,
царівни не мовчали, хіхікали, як дурні, були гордими.
Прут одразу не злюбив їх. Він не міг
відірватися від милого погляду наймолодшої царівни. Та й запитав її:
-
А як тебе звати, дівчинонько мила,
королевий цвітку!
-
Говерла!Говерла я! Царя Думена донька.
Голосок царівни жаринкою запав у добру душу
Прута, погляд її-світлим променем увійшов до його серця. Але не довго милувався
легінь царівною, усе то так скоро пропало. , як і з’явилося. Ні світла, ні
царівни не стало. Легінь Прут був, як зачарований. Не переставав думати про
Говерлу. Закриє очі-зразу перед ним стоїть
дівчина-красуня. Вона не виходила йому з голови. Увечері, коли починало
темніти, він із великою заохотою уклався ночувати на тому ж кептарику, під тою ж
смерекою що за диво. Не встиг прилягти-одразу заснув. І приснилося йому таке,
що й у казці не розказати, а на папері не описати. Він добре видить, як усе зазеленіло,
засвітилося все. Чує, як квіти хором чи то дзвонять, чи то пісні співають. Дерева
гілочками погойдуються і теж щось наспівують. Усі Говерлу величають. Тим часом Говерла - красуня виходить із зелені й із того
світла ясного. І щоб ви думали! Вона побігла до Прута, що спав на кептарику. Постояла
над ним, потім сіла, протягнула руки… А вони були в неї сніжно-білі, як косиці
білунки, аж світилися. І тими руками починає гладити кучерики Прута. А ті стали
переливатися, як сріблясті хвилі на морі. То дуже красні були кучерики. Пробудився
на то Прут. Очам своїм не вірить.
То не сон, то правда. То так і є.
біля нього сидить царівна. Глянув легінь на Говерлу, вона розсіяла. Як зіронька
на небі, й прихилила свою шовкову голівку на його міцні плечі.
Старші сестри
Говерли все те виділи. Спочатку лише хіхікали, потім заздрість почала їх сильно
допікати. Вони й надумали про все сказати батькові Думену.
Висунувся цар Думен над усі гори
та й видить: його донька сидить на хлопському кептарику під ясним місяцем і то
зеленіє, як рання весна, то засвітиться своєю голівкою, як зіронька. Грається-не
награється із кучериками молодого косарика. А той прутиком в’ється-звивається навколо неї і цілує її білі
руки, а й голівку.
О-о-ох, якою злобою наповнилося серце царя. Він схопив свою царську палицю з олов’ яним наконечником.
Бахнув тою палицею по ґрунях
Чорногори. Ті зразу розвалилися й почорніли від удару. Далі цар завив як вовк,
закричав, що аж гора Кукуль потряслася. А далі й замовк, зомлів від злості. Скоро
прийшов до пам’яті. І прокляв свою найкращу, наймолодшу і наймудрішу доньку:
-
Сиди єси, доню, аж до кінця світу. Будь вічнозелена, висока й міцна, як любов
твоя шалена. А ти, легіню й косарю будь річкою Прутом. Вируй, гуди хвиленькою,
щоб далеко чути. Та не коло царівни. Неспокійний, прудкий будь, пливи
в самотині довіку від нині.
Скоро рано червоні хмари обвили своїм пасмом сонце,
що нагадувало голову Божого Сина. Глянуло те сонце на Чорногору, потім на
Рахівську полонину і не побачило там ні царівни-красуні під смерекою, ані легеня-косарика,
кохання яких було таким сильним. Де вони любувалися-милувалися, там появилася висока
гора, вища за всі близькі й далекі гори. Во ім’я безсмертя високої любові
дівчини Говерли і гора стала називатися її іменем - Говерлою. Говерла - незвичайна
гора, із красивим округлим вершечком, подібним до голови дівчини на вінчанні. Тут
і крижинки синьо-білі грають, як діаманти на віночкові молодої. Серце якої в
скорботі, - рідний батько розлучив її з коханням. Очі її в сльозах, що ллються,
як дощ, і єднаються із сльозами милого, їй судженого легеня – косарика. А далі
течуть ті сльози – перли річкою – хвилястим Прутом.
Не рік і не два попід екзотною
горою Говерлою прудко в’ється, як барвінок, річка Прут, що виникла з любові
царівни Говерли і верховинського легеня Прута. Люди просять, аби Господь Бог
хоч на тому світі поєднав їхні праведні душі. На все Боже благодать і воля. Злих
же людей, які повстають проти великої
любові, які руйнують добро на землі, людей, які живуть не по правді, Бог не
буде милувати. Тоді й річка Прут, ота сльозинка кохання царівни Говерли, і
Рахівська Чорна Тиса, що колись, як кажуть добрі люди, була матір’ю в царя
Думена, інші річки Карпат стають сердитими, переповнюються руйнівною водою і
злим потопом накидуються на людські
поля, хати, села й міста. І так це буде доти. Поки люди не замисляться над
самою суттю свого буття й не очистять свої душі од всього лукавого й злого. Самим
Богом нам велено жити достойно й праведно і поклонятися духу Правди й Любові.
Автор: Юрій Туряниця, кандидат філологічних наук.
Джерело: Новини Закарпаття. - 2001. - 10 листопада, №№ 165-166 (2150 - 2155)
Немає коментарів:
Дописати коментар