Конкурс "Книга пам'яті мого роду"

                                                                                                          

     До 70-річчя  Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 
під патронатом Міністерства культури України, проходить Конкурс  "Книга пам'яті мого роду". Мета якого є виховання у підростаючого покоління патріотичної свідомості, шанобливого ставлення до пам'яті про Перемогу та ветеранів Другої світової війни. На бібліотека взяла участь у конкурсі. 

Книга пам'яті  роду

Бронтерюк В.В.

1926-2010 рр.

Автор

Пирожук  Марія – учениця  5  класу

Діловецької ЗОШ І-ІІІст

   Співавтор  та редактор Анна Бронтерюк

 учениця 9 класу Ясінянської ЗОШ І-ІІІ ст. №1

 Наш прадід і дядько Василь був третьою дитиною в сім'ї, третьою з дев’яти. Двоє молодших сестер згодом померли і він став третім з семи. Сказати, що його дитинство пройшло безтурботно - нічого не сказати. Народився  пізньої осінньої ночі в хаті, збудованій одного року зі Струківською церквою. Його назвали батьковим ім’ям. Мати бавила дитя до весни, а потім почалася робота в полі і догляд за хлопцем перейшов до старшої сестри Василини.

 Далі з’явилися  нові діти і Василь отримував все менше уваги й тепла. Батько  весь вільний час проводив за грою в карти з жидами і мадярами, а діти сиділи під столом, пильнували за ними і викрикували хто які карти має. Після цього чимдуж тікали з хати, бо картярі не тямили себе від люті. Якось старший  Микола не встиг і так дістав від жида шкіряним ременем, що неміг  сидіти й ходити два дні.

 І от Василя віддали до школи. Він дуже зрадів, бо тепер менше буде пасти худобу. Вчився добре й сумлінно. Розумів німецьку й угорську мови, адже в них часто зупинялися на ночівлю іноземці.

 Згодом почав чути російську й українську(але  не таку, якою говорили в його селі). З кожним днем приходило все більше нових незнайомих людей. Вони приносили різні речі, одяг, прикраси, книжки і просили виміняти їх на будь-яку їжу. Ці люди були страшенно худими. На обличчі в них не було жодної нотки щастя, лише голодні й втомлені очі вовком дивилися на оточуючих. Місцеві годували їх чим могли і як могли. Їх не торкнулося це лихо, бо вони були в складі Чехословаччини.

  Йшли роки, Василь ходив до школи, допомагав по господарству, працював біля людей. Все було добре, але згодом почала хворіти мама. Жалілася на біль у животі  й нудоту. Лікаря тоді не було в селі. Він поїхав до Хуста у справах. Казали, що  там збирається все панство, бо буде змінюватися влада. Так і сталося. 18 березня 1939 року в Закарпаття ввели угорські війська, а територію окупувала Угорщина. Та ще й десятимісячна Дося постійно плакала і просилася до матері.

Але на цьому біди не закінчились. Миколі прийшла повістка про те, що його забирають до Угорщини на примусову роботу, а потім , можливо, і до війська. Мати плакала і заломлювала до неба руки, батько закрився в кімнаті з товаришами і з люті програв усі гроші.

    Після того, як Миколу забрали, всі його обов’язки лягли на Василеві плечі, бо інші діти були ще малими, а Василина доглядала стару тітку і рідко  приходила додому.                                   Довелось покинути навчання і піти на роботу. Хлопець допомагав батькові сплавляти ліс на Угорщину. Річка була біля хати, тому іноді бігав дивитися як там мала Дося. Прийде, нагодує, пограється з нею, заколише, а потім чимдуж до роботи. Якщо була якась перевірка, то старий Василь завжди щось вигадував, щоб прикрити сина, бо розумів,що більше нікому нагодувати малечу, адже жінка в полі.

В 1941 році почалася війна і наше селище окупували угорські війська  МіклушаГортія. Горе спіткало родину Василя, коли в 1942 році померла мати.  Після її смерті в хаті угорські війська розмістили свій штаб, а родині довелося йти жити у гори. Там вони прожили аж до визволення Ясіня.

Осінню 1944 року Червона Армія вийшла на карпатські перевали. В Ясінянському напрямку наступали війська 17-го окремого стрілкового корпусу під командуванням генерала-майора О.І.Гастиловича, які входили у склад 4-го Українського фронту. Повністю селище визволили 14 жовтня 1944 року. Тоді Василь з батьком і молодшими сестрами повернулися додому.

Після визволення  мешканці вступили до лав Червоної Армії, Василь був серед них. На той час йому ще не виповнилося  18.

Суворої зими 1945 року в 20-градусний мороз він з товаришами перепливав річку у польському селі Бествіна під Краковом. Хлопці полягли від розриву снаряду, а його ранило осколком у груди.

Перемогу зустрів у госпіталі. Демобілізувався осінню 1945 і  був призваний до лав Радянської  Армії, служба проходила в Ленінакані Вірменської республіки до 1950 року. Там зустрів  свою майбутню дружину. Мав багато нагород, орденів і медалей. В часи незалежності України отримав статус інваліда війни. Своїми спогадами ділився не охоче. Лише на старості літ під час святкування Дня Перемоги, незадовго до своєї смерті розповів про епізод поранення.Розповідь написана зі слів бабусі та тітки, молодшої сестри Досі. Фотографії знайшли в домашньому архіві прадіда.

     

                       Служба в армії  1948р.                                                                        

  Моя бабуся та мама працюють в бібліотеці с. Ділове.У краєзнавчому куточку лежить папка "Ветерани села" де зібрано анкети-спогади ветеранів с. Ділове  мені дуже стало цікаво довідатися про них і мене зворушила розповідь ветерана війни,  Пронюка Юрія Васильовича, який народився у квітні 1921 року. Отримав початкову освіту, на фронт пішов добровольцем у жовтні 1944 року в складі Чехословацько-українського фронту, служив у 2 Чеському полку командиром якого був Станко Юрій.

 У польському місті Кракові велися жорстокі бої за річку Одер, щоб з’єднатися з радянськими військами у Моравії. Був поранений осколком у ногу. Після цього потрапив до госпіталю вмісті Стропково, потім у кримський санаторій «Красная Москва», харчування було добре, офіцерами були словаки. Всі мали жагу до життя, але не всім судилося, його друг Пацкун Петро із Рахова разом із командиром Станком підірвалися у танку. Відпочивали мало, бо ворог наступав швидко. Нагороджений Чехословацьким хрестом та медалями до річниць визволення. Їхнім обов’язком було визволити від загарбників рідну землю й український народ. Додому повернувся рівно через рік, інвалідом 2-ї групи зі званням рядового. 

                                   Спогад остарбайтера

  Селюх  (Лобас) Віра Родіоновна  народилася 24 жовтня 1924 р. с. Кочеток Харківської області. Проживала в рідному селі спільно з батьками. Коли почалася війна її брат після закінчення військового училища воював танкістом у Червоній армії.

   Враження від перших днів  війни жахливі. Рідне село переходило з рук фашистів до червоноармійців і навпаки. Населення реагувало негативно. Німці ходили по хатах, займалися мародерством. Забирали все з хати, що їм було потрібно: продукти харчування, добротний одяг, худобу. Всі були у паніці. Німці встановили свої порядки в селах і місті. Окупація села була жахливою, війська  Червоної армії відійшли, поки ще щось було в ларках з продуктів люди розібрали все. Пригадує, що мати купила галети і сховала їх у димоході, але німці і їх знайшли і забрали. У переддень війни батьки пішли купити на базар взуття. А по дорозі дізналися що почалася війна. Перший шок отримала мати, коли у каструлю з картоплею замість води влила молоко. Чути було бомбардування Харкова, так, що шибки дзвеніли, наше село знаходилося за 40 кілометрів.

   Коли зайшли німці в село то зразу же в школі зробили комендатуру, взяли на облік все населення. Матір та молодшого брата відправили у Полтавську область разом із коровою. А я отримала повістку, де було вказано з’явитися у призначений час біля комендатури, ті, хто не прийшов були повішені, а нас погнали пішки до залізничної станції так йшли 9 кілометрів для відправки на роботу і Німеччину. Це було в кінці літа 1942 року.

  Серед ночі мене, разом з 50 дівчатами і 10 хлопцями привели до сільської управи, а звідти пішком доправили до станції, загнали всіх у товарний вагон, рідні не знали де ми поділися. Везли в ешелоні 2 неділі, тільки раз ми мали змогу покупатися і то під прицілом автоматів. Кінцевою зупинкою було м. Дрезден.

   Потрапили ми на військовий завод, де виробляли деталі до техніки, точили все в ручну. Годували дуже погано, щодня три рази на день отримували баланду із брукви і чорну каву за якою була довжелезна черга. Хліб був дуже чорний і такий тоненький, що видно було крізь нього.

  Один раз на місяць мали змогу виходити за межі заводу, нам давали  по 3-5 марок за які можна було випити кухоль пива у кабаку. Взуття було на дерев’яній підошві, одягнені були у робу з номерами свій номер не пам’ятаю. Робили баню раз на місяць. Виснажених умертвляли у спеціальній бані ми дуже боялися того бараку-бані. Спали на 2-3 ярусних нарах накривалися клаптиком ряднини, подушки були із соломи. Вся територія заводу була обнесена колючим дротом і на вишках стояли вартові з автоматами. Наглядачами були жінки-емігранти, конвоїри ходили з собаками. Кожен з нас був донором з якого брали кров для поранених німців які були у госпіталі. Одна з наглядачок була хороша, сама з Ленінграда яка часто морально всіх підтримувала. Зі мною трапився випадок під час здачі крові я втратила свідомість мене помістили у медичний барак там краще годували, пролежала я декілька днів. З 5 по 13 лютого 1945 року знаходилася на лікуванні у Дрездені, що є офіційно підтверджено. З нами поводилися як з другосортною расою, не відрізняли молодого від старого, ні жінки від чоловіка.

  На заводі стосунки були дружніми, остарбайтерами були люди різних національностей, але ніхто нікого не принижував.
  Коли наближавсяфронт з 13 на 14 лютого 1945 року було повальне бомбардування літаками американської армії, ми всі повискакували з бараків і цехів, хто в чому був і розбіглися у різні боки. Військовополонені створювали загони, а я з подругою переховувалася в лісі. На початку березня ми добрели до невеликого хутірка, де жила родина німецьких фермерів, вони запропонували нам залишитися в них жити і працювати.Я погодилася, а подруга ні. Так животіючи я пропрацювала до 7 травня 1945 року. Перемогу зустріла у місті Хвабау на збірному пункті до відправки на Батьківщину.
  28 липня 1945 року повернулася у рідне село. Ще живою була моя мама. яка не повірила, що то я жива і здорова, адже пройшло цілих 3 важких, голодних роки. Від матері довідалася, що один брат пропав безвісти, батько  загинув в Угорщині де і похований, інший брат живе у Харківській області.
  Після всього пережитого були допити, різні нічні зустрічі, превірки. Із тих часів документів ніяких не збереглося
   Подавала запит у Дрезденський архів, а отримала відповідь із дрезденської лікарні, на підставі цих документів отримала стаус остарбайтера, а згодом і грошові виплати.
   Донедавна листувалася однією  подругою з якою разом працювали на заводі. Сама вона українка, але вийшла заміж за поляка, який також працював у таборі, а зараз проживають у Австралії. З іншими остарбайтерами не спілкуюся. З німецькою родиною в якої я працювала три місяці, не підтримую зв'язків. Багато забулося, а інколи коли згадую, може приснитися.